Хто, він? Я вже давно з ним не спілкуюсь.
Він взяв і зник колись з мого життя.
І був один момент, під час якого,
Поставила на ньому крапку.

А вийшла крапка з комой.

Сказала "Все! Забудь!
Не вартий він переживань моїх."
Та у вікні автобуса зненацька бачу дім, його..і серце защемить.

Пульсує кров, втрачаю я контроль.
В очах збирається вода солона.
І як на зло включається ота
Мелодія що слухала з тобою.

А перед цим було в мене життя
І новий хлопець був, і все було чудово.
А потім бац! і все те повернулось
Що на цей час гадала вже забулось.

А все тому що твір не закінчивсь.
Тому що вірила у знаки і у долю.
І навіть в тей останній раз що бачилась з тобою
Надіялась що обійдусь без болю.

А зараз я зібрала всі думки і йду до бою
Безжалісно стираючи всю ту історію
Де розумом поставила велику крапку.
Лиш тільки серце знову бачить кому…

Бути сильною звичайно це круто.
Бути незалежною від будь кого теж.

Вибудовуєш свій образ по частинках, для всіх створюєш свою маску з пап'є маше і розфарбовуєш її як захочеш, тому що фарби не водостійкі, тому що достатньо каплі щоб змити кольори, а потім намалювати їх знову в покращеній версії.

Всі великі художники мабудь змалечку малювали каракулі, або сонечко, або хмаринку, людину, тварину, рослину аж поки їхні навички не покращились, їхня фантазія не змінилась і стали вони такими як вони є.

Так само і я починала малювати з малого. Насварили за що небуть - намалювала маску. Обідив хтось - розмалювала маску. Забилась десь - домалювала маску. Погана оцінка - маска. Недооцінюють - маска. Втрачаю друга - маска. Несправедливі зі мною - маска. Не повезло в коханні - маска маска маска.

І так на даний момент у мене прекрасна маска - витвір мистецтва дивних кольорів які неповторимі ніким. Виблискує вона гордістю й незалежністю, самостійністю, розумом, впевненістю, веселощами і безтурботністю, безжалістю і егоїзмом…

Лишень тендітна шкіра моя настілки привикла до неї, що здається що вони разом уже нерозлучні.

І ніби й хочеться її зняти, і показати себе слабку і маленьку, що плаче посеред ночі змиваючи всі ті фарби, що вміє кохати сильно і вірною бути назавжди.

Та міцно прилипла вона і єдиний вихід у цьому це знайти людину яка зможе дивитись на тебе крізь неї.

І я її знайду скоро.

Що зі мною? Та нічого.
Я не розумію чому вам всім здається що я змінилась. Я та сама дівчинка що була рік тому, але оточення моє змінилось. Так, це ви всі змінились. Це ви всі мене покинули, ВИ - сили, друзі, веселий настрій… Це ви мене не розумієте, ВИ - батьки, вчителі, а потім приписуєте мені депресію і особисті проблеми, але ви ж самі ними і являєтесь.
Я нічого не хочу, а ви хочете від мене все. Я хочу спокою, а ви мене безперестанку трогаєте. Я хочу спілкування, а ви всі невідомо де.
Залишаються лише спогади про те як ми разом проводили час, залишаються лише сварки в сім'ї, залишаються лише погані оцінки і "Ми тебе зовсім не впізнаємо."
Я втомилась від цього, я не хочу так жити, я не в своїй тарілці життя.
Я погано сплю, я часто плачу по дрібницям, я втомлена фізично і морально, і ніхто мене не розуміє.
Хочу втекти від цього всього, а ви мене всерівно не відпускаєте.

Пройшов рік як я з ним вперше заговорила.
Як зараз пам'ятаю яка я була заплакана, налякана і як спокійніше стало коли він підійшов, як все почалося з того погляду. А тепер все закінчилось, рівно за рік.
Так, мені не вистачає його.
Але знаєте, час іти вперед, закривати минуле і просто подякувати йому за хороше проведений час у двох.
Доля така, що якщо ми б були приречені бути разом, рано чи пізно так і буде.
Все що потрібно це пливти по цій течії життя і насолоджуватися нею.

Я зрозуміла, ти хотів щоб я дзвонила тобі кожен раз коли шла додому, як робила твоя колишня, коли їй було лячно. Тільки мені не лячно і я не твоя колишня! І навіть не претендую нею бути.
Як тільки уявлю що ти своїм друзям будеш розповідати про мене "А моя колишня..." хочеться врізати тобі в лице. Краще називай мене просто знайомою, або подругою "з якою в нас нічого не вийшло", але навіть якщо ми деякий час зустрічались - я тобі не колишня. І не теперішня. І не майбутня. Я для тебе не існую. Ти навіки зачинив для себе останні брами мого серця, яке до цього ти довгий час охолоджував своєю байдужістю, допоки воно не повернулось в первинний стан крижинки. І це все, це кінець. Ти для мене не і с н у є ш.
P.S. Я знаю вона тобі подобається досі, і можеш не розповідати байки про "стосунки на відстані не для мене", бо тебе переймає її теперішній хлопець, що він не такий гарний як ти, а значить тобі не всеодно.
Прощавай.

Чому я пов'язую стільки речей з однією людиною? Це ж не правильно! Це ж тепер я постійно буду згадувати тільки її!
Я цього не хочу, але всеодно продовжую слухати музику яку Він кидав, або грав на гітарі, або ми просто разом слухали. Ха диво, вона дуже часто трапляється навіть в звичайних кафешках в самий незручний момент - коли я не думаю про Нього. Хоча ні, сьогодні думала, бо вдягла футболку що Він мені її подарував.
Але потім я прихожу додому і, не знаючи що робити, дивлюсь серіал. Знаєте який? Той що Він любить. Бо серіал реально класний і я його ще не додивилась. Тільки тим часом я згадую як ми з Ним гуляли, розмовляли…
А потім я лягаю спати, з книжечкой того самого Іздрика (на правах реклами) якого ми разом з Ним відкрили для себе. Тільки Він обмежився поезіями, а я пішла трішки далі в його творчості. Менш з тим, на черзі вже знайдена книжка яку Він читає. Ну а шо, тоже інтєрєсна!
А потім я засну, прокинусь і все по новому кругу…
І це пройшов тільки тиждень. Вдумайтесь, тільки один нещасний тиждень відколи я Його не бачу! Тільки 7 днів, 168 годин, 10080 хвилин і 604800 секунд. А всього наша розлука триватиме 2 місяці. Що ж буде далі?..

Нарешті настав той момент, якого я так давно чекала: я вдома. Хоча зараз уже все важче назвати це домом, але тут все таке рідне.
Але я як завжди сиджу з подругою в нашому "Кофеварі", п'ю наш зелений чай з манго і роздивляюсь всіх людей навколо.
То якийсь гопнік пройде, то якась краля з села, то наша городська, а он еліта підходить, мабуть за сусідній столик сяде. Там пройшла моя сусідка, а ту жіночку я десь бачила. І знову якийсь п'яний на ногах уже не тримається, хоча тільки 20:00. Ось пройшла моя однокласниця, а он і старі однокласники сідають в карти грати (ну хоч вони привітались). Ось екс-подруга (ти диви, ще й сказала "Привіт!") з моїй другом дитинства і по сумісності першою закоханністю (він, доречі, теж на диво привітався). Оцей чувак здається бабнік, а з цим ми ходили на танці. Чую звуки старих мопедів, якісь дітки катаються і думають що круті. А насправді круті вже тут давно стоять з жигулем і крутять свій музон на районє. Цього здається звати Дініс, а та що поряд з ним Катя? Чи Оля? Ай да ладно, все рівно з ними не спілкуюсь. І що ти так дивишся на мене? Ніколи не бачив як люди чай п'ють? Ну і все… Продовжуємо. Собака пробігла, симпатичненька, жаль що бездомна…
І серед цієї всієї двіжухи, єдина людина з якою можна поговорити це моя подруга. Всім решті на мене начхати, в принципі, як і мені на них. Але ми всі колись розмовляли, грались, дружили, були якось зв'язані. А зараз в їхніх очах можна розгледіти тільки заздрість і неприязнь.
Просто, хочу сказати, не дивуйтесь якщо в один прекрасний день я не захочу більш сюди повертатись. Ні в своє місто, ні в свою країну. Бо вона вся така, як би я її не любила.

День за днем, находячись на відстані і не бачучись уже багато часу, я отримую радісні звісточки від моїх друзів. Такі радісні, що я просто не стримую радісті і пригаю аж до потолка кричучи "Ура ура ура!" що всі дивляться на мене як на божевільну думаючи що ж я там такого прочитала. А то просто подруга, яка взагалі думала що її не допустять до екзаменів, здала їх! Це така радість, я завжди вірила в неї! А потім інша подруго отримала червоний диплом, та це ж взагалі таке щастя! Вона днями і ночами готувалася, вона заслужила! А тепер ще одна подруга виходить заміж. Я тут знову кричала від радості, я так за неї рада!
А потім наступила пауза: а за мене хтось так радіє? є на світі хоч одна людина, давайте тільки крім батьків, яка буде так само як я стрибати і кричати бо у мене щось вийшло, щось сталось хороше?
І тут потекла сльоза, друга, третя… Може і є хтось, та вони далеко. Може хтось є, та я ніколи не замічала. Але наступило літо і я як завжди сижу сама вдома з фільмами. А де ті друзі? Де ті ліки від самотності? Де хоч хтось? Чому телефон мовчить? Коли вже закінчиться це все?
Не знаю.

Друзі.
Вони ніби в мене і є, але ніби і немає. Всі тут поруч, але одночасно і так далеко. А деякі, і нажаль ті що самі найближчі, насправді дуже далеко. В кожного своє життя, в кожного свої різні друзі з якими вони проводять час, от тільки у мене вони були такими друзями. Але яке їм до мене діло, в одних сьогодні гулянка, в других навчання, в третіх хлопець чи дівчина. Ні, ну в мене впринципі теж є хлопець. Чи може ні… Він на цих вихідних ніразу мені не написав, допоки я це не зробила перша.
А надворі така чудова і тепла погода, уже навіть літня, а не весняна.
А ти сиди собі вдома, слухай постійні балачки своїх батьків які чуєш буквально кожен день.
А ти сиди собі в цих чотирьох стінах, слухай своє інді і думай про те як їм всім зараз мабуть добре, як вони гуляють, пьють, курять, веселятся…
А ти сиди собі на своєму ліжку і читай цілий день свою книжку в сторінки якої ти навіть не вчитуєшся, бо твоя меланхонія полонила всі думки.
Самотньо, дуже самотньо на душі. Кішки плачуть, кішки на стіни лізуть, кішки не можуть заснути всередині мене. І я розумію що я одна. Одна однісінька на всьому білому світі…

Ну от.
Сумніви мої мене ж саму й вбивають. Думаю про тебе й тільки трачу час. Люблю я тебе? Чи може просто більш нікого кращого ще не знайшла?
Знаю точно що в твоїх обіймах я готова потонути. Знаю ще що довіряю я тобі. Та боюсь стосунків я як кішка воду, не поділю я з нізким свою свободу.
І тут ти з'являєшся, твій перший погляд, твоя ніжність і твоя турбота. Але бачу я багато маленьких недоліків, які в купі породжують той сумнів. Я знаю що ніхто не ідеальний, навіть я в недоліках уся. Але принципи мої шукають в тобі той ідеал і я нічого з цим не можу зробити.
Так от, подобаєшся ти мені чи ні? Не хочу мучати тебе, напроти. Тому надіюсь відповідь знайти в цей день, в цю ніч, поскорше.

Це незрозуміле бажання писати все що прийде на думку, воно з'явилось у мене десь не більше року тому. З'явилось, потім зникло, потім знову з'явилось…
Бувало просто сиділа на нецікавих парах занурюючись повністю в свої думи, а руки автоматично все записували на аркуш паперу.
Мабуть саме через це я створила цей тлог, мені просто необхідно тримати всі мої "творіння" там де їх ніхто не знайде, а всі листочки-чернетки я могла викинути зі спокійною душею. Бо хто знає, можливо на них буде записане щось геніальне і цікаве, можливо в мені хтось знайде талант, навіть якщо я ніколи особливо не відмічалася на письмі.
Але це бажання писати здається мені таким натуральним…

Сьогодні один із тих рідкісних днів коли прокидаєшся зі співом ранніх пташок і думками про якісь зміни. Будь-які зміни. Мабуть це тому що я нарешті почуваюся виспаною, а можливо тому що всі закохані мають те піднесення всіх своїх життєвих сил що навіть вершина Евересту здається тобі підвладною. Ну а якщо не Еверест, то хоча б всі ті маленькі справи, що за останній час зібралися в величезну купку на моєму столі, я надіюсь зробити.
Добре що вдома нікого немає, а ви сусіди вибачайте вже, але мені хочеться співати, співати, про весну, про небо, про California dreamin' on such a winter's day...(хоча в мене вже давно "spring's day")
Напевне в мене зараз очі світяться й сміються, і жаль що такі періоди щастя в житті швидко минають. Я вже чекаю коли ж це все обірветься або фразою "Ти для мене лиш друг", або "Ти мені не подобаєшся", або не дай Бог щось ще гірше! А гірше буває, і я не про ванільне гірше. На жаль життя непередбачуване, але сьогодні все буде добре, для кожного з нас!

«Засинай мене, Загортай мене крилами срібними, Поки новий день не зламає все...»
… лунало з моїх навушників. Я кинула сумку на крісло і впала на ліжко, в м'які ковдри. Нарешті я була дома, після цілого дня подорожі. Мої ноги гуділи, а руки були такими важкими і ніби набитими ватою. Дивно так, важкі і з вати. Вата ж легенька) Неважливо. Я була дуже стомлена і сил не було навіть думати. І тільки годинник цокав "Цок-цок!". Здається він показував майже другу годину ночі. Сон захоплював мене. Такий приємний. Такий туманний… Такий…
«Не залишай, тримай мене, В руки твої падаю я...»