Нарешті настав той момент, якого я так давно чекала: я вдома. Хоча зараз уже все важче назвати це домом, але тут все таке рідне.
Але я як завжди сиджу з подругою в нашому "Кофеварі", п'ю наш зелений чай з манго і роздивляюсь всіх людей навколо.
То якийсь гопнік пройде, то якась краля з села, то наша городська, а он еліта підходить, мабуть за сусідній столик сяде. Там пройшла моя сусідка, а ту жіночку я десь бачила. І знову якийсь п'яний на ногах уже не тримається, хоча тільки 20:00. Ось пройшла моя однокласниця, а он і старі однокласники сідають в карти грати (ну хоч вони привітались). Ось екс-подруга (ти диви, ще й сказала "Привіт!") з моїй другом дитинства і по сумісності першою закоханністю (він, доречі, теж на диво привітався). Оцей чувак здається бабнік, а з цим ми ходили на танці. Чую звуки старих мопедів, якісь дітки катаються і думають що круті. А насправді круті вже тут давно стоять з жигулем і крутять свій музон на районє. Цього здається звати Дініс, а та що поряд з ним Катя? Чи Оля? Ай да ладно, все рівно з ними не спілкуюсь. І що ти так дивишся на мене? Ніколи не бачив як люди чай п'ють? Ну і все… Продовжуємо. Собака пробігла, симпатичненька, жаль що бездомна…
І серед цієї всієї двіжухи, єдина людина з якою можна поговорити це моя подруга. Всім решті на мене начхати, в принципі, як і мені на них. Але ми всі колись розмовляли, грались, дружили, були якось зв'язані. А зараз в їхніх очах можна розгледіти тільки заздрість і неприязнь.
Просто, хочу сказати, не дивуйтесь якщо в один прекрасний день я не захочу більш сюди повертатись. Ні в своє місто, ні в свою країну. Бо вона вся така, як би я її не любила.