Бути сильною звичайно це круто.
Бути незалежною від будь кого теж.

Вибудовуєш свій образ по частинках, для всіх створюєш свою маску з пап'є маше і розфарбовуєш її як захочеш, тому що фарби не водостійкі, тому що достатньо каплі щоб змити кольори, а потім намалювати їх знову в покращеній версії.

Всі великі художники мабудь змалечку малювали каракулі, або сонечко, або хмаринку, людину, тварину, рослину аж поки їхні навички не покращились, їхня фантазія не змінилась і стали вони такими як вони є.

Так само і я починала малювати з малого. Насварили за що небуть - намалювала маску. Обідив хтось - розмалювала маску. Забилась десь - домалювала маску. Погана оцінка - маска. Недооцінюють - маска. Втрачаю друга - маска. Несправедливі зі мною - маска. Не повезло в коханні - маска маска маска.

І так на даний момент у мене прекрасна маска - витвір мистецтва дивних кольорів які неповторимі ніким. Виблискує вона гордістю й незалежністю, самостійністю, розумом, впевненістю, веселощами і безтурботністю, безжалістю і егоїзмом…

Лишень тендітна шкіра моя настілки привикла до неї, що здається що вони разом уже нерозлучні.

І ніби й хочеться її зняти, і показати себе слабку і маленьку, що плаче посеред ночі змиваючи всі ті фарби, що вміє кохати сильно і вірною бути назавжди.

Та міцно прилипла вона і єдиний вихід у цьому це знайти людину яка зможе дивитись на тебе крізь неї.

І я її знайду скоро.